Ще наприкінці минулого року у видавництві «Збруч» за сприяння добродійників вийшла книга двох талановитих наших журналісток Галини Садовської та Влади Собуцької «Два пера — одна любов». Вона присвячена Тернопільському академічному обласному українському драматичному театру імені Т. Шевченка і охоплює роки, коли його художнім керівником був заслужений діяч мистецтв України Михайло Форгель.
Знаючи про це, я, мабуть, навмисно відтягувала час сприйняття цього унікального творчого доробку. І не помилилась, оскільки він приніс мені велике моральне та естетичне задоволення. Адже займатися популяризацією театру — це нелегка справа, а якщо її робити, то робити треба успішно, пам'ятаючи, що читач завжди прагне нового, того, чого ще не знає.
У чому ж секрет успіху журналісток, чому так зацікавлено гортаються сторінки їхньої книги? Відповідь одна: за багато років з'явилась книга, заглиблюючись у яку, неодмінно втамовуєш спрагу, по-справжньому насолоджуєшся і захоплюєшся смаком, ерудицією, інтелектом авторів, які по-новому відкрили театр, підсумувавши тринадцятирічний (1994-2007) період його історії, складний до самопожертви шлях авторів, їх сходження та невдачі.
І ще — пером авторів водили серця, наповнені великою любов'ю до театрального мистецтва. Звідси і назва книги «Два пера — одна любов». Тому від її сторінок віє такою непідкупною щирістю, таким глибоким патріотизмом, що доходиш висновку: відомі журналістки відбулися не менш як віддані театрали. Вони у два пера, як два крила, об'єднані у стилі, утримують рядок за рядком і ведуть зболену розмову про наш неврівноважений час та місце в ньому театру, без якого неможливий культурний розвиток Тернопілля.
Безперечно, з часом ця книга стане справжнім скарбом, хронікою для всіх: науковців, студентства, акторів, глядачів. Тому, мабуть, не випадково для епіграфа взяті слава Григорія Сковороди: «Все, що не закарбоване у слові, — пропадає назавжди».
Є ще одна цікава інформація: автори цієї книги висловили своє велике сподівання, що високе мистецтво театру має частіше звучати на місцевому радіо і в телеефірі. Два журналістських пера переконують нашу владу, спонсорів і меценатів, молоде покоління в неперевершеній та вічній цінності цього виду мистецтва, яке так потребує всебічної підтримки та розвитку.
Переказувати книгу немає сенсу — її треба читати. А прочитавши, упевнена, дійдете того ж висновку, що і я: книжка чудова, вона нам дуже і дуже потрібна. І це теж — момент істини.