Учора я була в бібліотеці! Ні-ні, не подумайте, що я туди ходжу раз на рік. Старий будинок на бульварі Шевченка, де розмістилась обласна книгозбірня; я відвідую дуже навіть часто, приходжу зі своїм списком літератури, дивлячись в який бібліотекарки хапаються за голову (мовляв, звідки ти тільки тих книжок понавиписувала?!), замовляю щось із нього або беру те, що радить мені завідувачка абонентним відділом Тетяна Петрівна.
Але я не про те.
Я про книгозбірню. Відколи закінчила школу, формат наших з нею стосунків кардинально змінився. Любов залишилася, ніжність і повага теж. Але ось такої близькості, як це було в дитячі роки, вже нема.і часи давно канули в Лету... Від школи до бібліотеки два кроки. Старе прохолодне приміщення, привітні тітоньки. Вітаюся, залишаю біля них портфеля та відчиняю двері до диво-кімнати, де нема нічого, окрім стелажів і книг. Вдихаю, на повні груди (а пахло мені в тій містечковій бібліотеці по-різному, залежно від того, що приховувалося за обшарпаною палітуркою книги, яку я брала з полиці: духмяними горішками Попелюшки, піратським ромом, спітнілими мустангами диких прерій, козацькою юшкою, мокрими від злив джунглями Амазонки, океанським прибоєм на безлюдних островах...
Батьки завжди дивувалися: і що це я роблю в бібліотеці так довго? Де їм було збагнути, що вона для мене була чимсь набагато більшим, ніж просто полиці з книжками, — унікальним місцем, де я відчувала себе комфортно, наче пташка в підхмар'ї, де площею на кілька квадратних метрів могла вешталися годинами. Я щось шукала, там, у цьому паралельному світі вигаданих подій і персонажів, який жив своїм значно цікавішим, ніж ми, життям. Не відала що, але підсвідомо знала: коли побачу, то відразу упізнаю — це воно! І там, у бібліотеці, я часто знаходила свої скарби: книги, що зберігали цікавезно-захопливо-небувалі сюжети, їх пам'ятаю й досі.
А потім я закінчила школу і відтоді шукаю свої скарби в іншій бібліотеці. Тільки близьких взаємин у мене з нею вже нема. Між нами — посередниці: тітоньки, які нікому не дозволяють нишпорити в бібліотечних залах на самоті.
Так ось, учора, вперше за довгі роки, я опинилася по той бік столика, який відокремлював мене від святая святих — зали з книжковими полицями. Я спілкувалася з працівницею відділу за лаштунками книгозбірні. Заледве стрималася, аби не перервати бесіду і... Але, гадаю, мене ніхто б не зрозумів.
Чесно кажучи, я лише трохи засмутилася через відсутність можливості вільно поринути в той книжковий рай, бо маю тепер альтернативу своїй дитячій насолоді — книжкові супермаркети. Вони істотно різняться від бібліотеки мого дитинства, бо там завше багато людей і за те, щоб винести звідти свою «здобич», треба платити. Зате вони значно частіше поповнюються новими скарбами.
А ось тих, хто ніколи не відчував несамовитого блаженства від перебування в книжковому середовищі, мені щиро шкода. Можу лише поспівчувати людям, які не мають потягу до читання художньої літератури. Жаль тих, які свідомо відгородили себе (барикадами лінощів, категоричного небажання чи вічної заклопотаності) від цього напіввигаданого, але однак, існуючого буття паралельно з нашим, світу, і тим самим обмежили своє певними рамками, вибратися за котрі їм ніколи не вдасться.