Багато наших читачів, зокрема В. Свистун з Теребовлянщини, Ольга Цідило з Тернополя, просять надрукувати пісню «Базар» («Як олень той, що загнаний в болото...»). Розшукала її Світлана Осуховська з обласної бібліотеки, де вона очолює відділ мистецтв.
Що не пісня — то сторінка тяжкої історії руху Опору, коли кращі сини й дочки зі зброєю в руках боролися за болю України. Врізалася в пам'ять героїчна пісня про батька-повстанця, який «цілує дітей одчайдухів, дарує на двох нагана» з її трагічно-оптимістичним фіналом «За волю не страшно вмирать!» Особливо ж глибоко в душу запала пісня «Базар». Може, тому, що перед очима постала картина невідомого художника, яка була в Народному домі мого рідного села Рожнева на Прикарпатті про цю страшну подію — розстріл більшовиками 1921 р. на Волині 359 українських повстанців. Враження від картини художника, що невтертим жило в душі, нараз опанувало все моє єство вже крізь призму повстанської пісні. Вірш такий трагічний і водночас героїчний.
У лісах північної Волині точився відчайдушний бій за волю між українськими повстанцями та полчищами окупантів, які вогнем і мечем приборкували непокірну Україну. Йдеться про другий зимовий похід, власне, про одну з військових частин повстанської армії. Її, знеможену, виснажену боями, захопила Червона армія. Після того, як ні один із вояків не покаявся, не пішов на службу до ворога, усіх розстріляли. Ця трагічна подія сталася 21 листопада 1921 р. у м. Базарі. 359 воїнів полягли мученицькою геройською смертю, не зрадивши своїх високих ідеалів боротьби за волю України — до останнього подиху життя. Лицарі другого зимового походу воліли смерть, ніж зраду, пам'ятали заповітні слова І. Франка: «Радше впадь, але не зрадь!» Стрілець Щербак над могилою кинув у вічі катам: «Стріляй!» Базар став символом незламності волелюбного українського духу, непоборною твердинею національної гідності.
Як олень той, що загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Борониться ватага там піхоти,
Кіннота йде за ними по слідах...
Паде з утоми військо по дорозі,
Не в силі кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть на морозі,
Кривавлять рани в драних сорочках.
І бій кипів... І сил вже не ставало,
За полком полк ішов ворожих сил...
І крикнув хтось: «У нас нема набоїв!»
З полудня втих і впав останній стріл.
Загнали їх, забрали від них зброю —
Вірних синів святої боротьби.
І впав наказ: «Ви власною рукою
Копайте тут самі собі гроби!»
Потомлені, знеможені, побиті,
Копали враз могили по полях...
Під оклик, гомін, крик несамовитий
Ворожих військ, все стало у рядах.
«Готова вже могила всім єдина», —
Промовили. А відповідь дав кат:
«Ось вам вільна соборна Україна,
Для вас нема, соборників, пощад!
А коли хтось із вас складе присягу,
Що буде вірним вік-по-вік Москві,
І відречеться нині свого стягу,
Той буде вільний і щаслив тоді».
В холодну днину серед снігу, мряки,
Над свіжим гробом, що на них чекав,
Мовчало триста шістдесят юнаків,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.
Один за другим падали додолу,
А кулемет все сік і не вгавав...
І хтось грозив кривавою рукою:
«Ми нині гинем — завтра кров за кров!»
Розповідь про пісню і її текст надрукувала «Літературна Україна».