Патріотизм росте. Все більше людей схильні купувати а чи брати в бібліотеці україномовні книжки. Це не може не тішити. А от що там, на фронті літератури з тернопільською пропискою? Чи існує певний територіальний патріотизм?
— Усе більше читачів, особливо молодого віку, обирають книжки україномовні. Популярністю користуються
А от купують книги тернопільських авторів не часто.
— У нашій крамниці їх майже немає. Тернопільські автори свої книги на продаж приносять дуже рідко, — зазначає менеджер-консультант «Книжкової хати» Назар Савчак. — Свого часу добре купувалися книги Лілії Лісанкової, Ореста Березовського.
Усі найвідоміші письменники Тернопільщини є членами Національної спілки письменників України. В Тернополі її осередок з'явився у 1984 році. Спершу вона нараховувала сім письменників, тепер членами спілки є майже півсотні осіб. За словами голови Тернопільської організації НСПУ Богдана Бастюка, нині вона є однією з найпотужніших обласних організацій спілки. Тут працюють такі відомі письменники, як Петро Сорока, Борис Щавурський, Василь Махно, Ярослав Павуляк, Михайло Левицький, Леся Романчук, Олег Герман, Ганна Костів-Гуска, Богдан Мельничук, Ірина Дем'янова, Іван Потій, Володимир Дячун, Олександр Вільчинський, Роман Гром'як та інші.
Тернопільські спілчанці видають книжки хто за свій кошт, хто за підтримки спонсорів. Деяким з ним пощастило здобути всеукраїнську славу, як Олександру Вільчинському чи Олексію Волкову, та видаватись у відомих видавництвах «Факт» чи «Зелений пес»...
Конкурентів же Андруховичу, Жадану або тому
Яка причина цього?
— У Тернополі немає літературної традиції, — розповідає лауреат літературних премій Олександр Вільчинський. — Тернопіль довго залишався провінцією без міцного письменницького осередку. Це не стимулювало читацького інтересу. За радянської влади умови дещо змінились — була створена письменницька організація. Можливо, нині серед тернопільських письменників немає настільки розрекламованих, як Андрухович чи Забужко. Але з'явилось кілька письменників, які претендують на масовість. А це нове для нашої літератури явище. Тернополю, мабуть, бракує якогось вибухового твору, який би сколихнув провінційне літературне життя.
Можна тільки сподіватись на те, що за кілька років тернопільський феномен посуне станіславівський або просто наше місто стане бодай маленькою альтернативою міста всіх творчих людей — Львову. Але одними сподіваннями тут ділу не допоможеш — лише кілька тернопільських письменників справді відомі серед молоді, що легко перевірити, поспілкувавшись на цю тему із першим-ліпшим студентом (якщо, звісно, ви не натрапите на маніяка-бібліофіла або сумлінного патріота). У кращому разі згадаються Василь Махно, Олександр Вільчинський, Петро Сорока...
Хоча на питання, чому тернопільські автори не мають широкої аудиторії, легко відповісти, бодай уважно придивившись до списку. Дереш, Жадан, Дяченки... Їх аудиторія — молодь. Якщо не впадати в істеричні доводи-спростовування художньої цінності їх літературних дітищ, то логічно буде просто зауважити: в тернопільських спілчанських письменників та вище згаданих просто різні цільові аудиторії, а найактивнішими читачами, за статистичними опитуваннями, є саме студенти.
Звичайно, можна згадати про те, що в столиці усі родичі та знайомі і що пробитись там значно легше, а Тернопіль лише провінція, отже, і література, пробачте на слові, провінційно-маргінальна. Але можна піти й іншим шляхом, пригадавши, що більшість відомих письменників — вихідці із села, отже, театральна приналежність усе-таки не відіграє першу скрипку в оркестрі, що буде грати вальс «Бузок» нацлітгенієві. Як не крути. Але час від часу відвідують напади амфібіальної асфіксії так один хіміко-біолог травестував національне поняття «жаба дусить»), коли згадуєш про всі іншообласні мікро- та макрофеномени або просто відвідуєш сайти інших міст, де чи не кожного тижня відбуваються хоч якісь літакції. Звичайно, тішить, принаймні, те, що нині до «Ярослава Мудрого» навідується хтось із загранично-обласної письменницької братії, але того не вистачає, і перманентно складається враження, що в цьому місті про літературу чули ну дуже мало людей, а ті, що чули, не поспішають ділитися знаннями з іншими.